Легені планети жорстоко винищують...
Як жити? Чим дихати? Все задихається...
Берізку й ромашки хоча би помилуйте!
Бо що після себе ви нам залишаєте?
Задимлену землю, затоптані трави,
Лелече гніздо спорожніле, зруйноване?
Залиште нам квіти, щоб ми пам’ятали
Фіалку живу, не лише намальовану...
Джерел не засмічуйте, - з них бо ще пити нам...
Хай срібними струнами в горах співають.
Бо ми без природи – бездомні і сироти.
У космосі схожої більше немає.
Бог землю для нас сотворив особливою –
Прекрасною, чистою, світлою, ніжною...
Вона має бути, як Жінка – красивою..
Весною – квітучою. Зимами – сніжною.
Бог Музику Вітрові пише опівночі,
І струнам дощів підбирає акорди...
Бог знає по імені крихітну зірочку
На зорянім вишитім неба білборді.
Коли навесні тихо плаче берізонька.
Бог сльози її витирає солодкі...
Коли журавлята випробують крилонька,
Бог простір для них відкриває широкий.
Кому, як не нам берегти Боже твориво?
Кому, як не нам нашу землю любити?
- Помилуй й прости, нас, О Господи, молимо!
Під небом Твоїм ми ще хочемо жити..
Ми любимо землю, як лагідну неньку,
Нікому її не дозволим образити.
Притулимось серцем близенько – близенько.
Відчуємо зерня в калиновій ягоді.
Комментариев нет:
Отправить комментарий