вторник, 1 мая 2012 г.


«Господь… сироту та вдовицю підтримує…»
Псалом 145 : 9

Не зрозуміла нам вдовиці доля,
Чому Бог допускає це в житті?
Ці сльози, що пролиті в самоті,
Ці душі, що стискаються від болю…

Чому безжальна смерть в коротку мить
Враз забирає щастя і надію?
І каменем на дно - незбуті мрії?
Нам людям не дано це зрозуміть.

І, стоячи над прірвою могил,
Втішаємо серця, розбиті горем,
І плачемо, проникнуті їх болем,
Бо й у самих нема достатньо сил.

Де відшукати добрі ті слова,
Які - бальзамом на сердечні рани?
Як спомини засіяти квітками?
Щоб заструміла знов вода жива….

Вдовиці, сестри наші дорогі,
Ви ні єдина не забута Богом,
Хай втіхою від Церкви буде слово,
Що Ваша доля в Господа руці.

Бог обіцяв буть Втіхою для вас,
Сказав, що ви – зіниця Його ока,
Яким би горе не було глибоким,
Він поруч з вами завжди повсякчас.

Як сяде старість тихо на поріг,
І одинокість закружляє птахом,
Долоня Божа захистить від страху,
І друзів приведе з усіх доріг.

Хай кожну з вас Господь благословить,
Наповнить душу зболену спокоєм,
Пошле вам сили й доброго здоров»я
Щоб серденько раділо в кожну мить.

Людська натура здавна всіх судила
За те, що в когось надто білі крила,
Що хтось спіткнувся й безпорадно плаче,
Мовляв: «Так треба..Заслужив невдачу»
За щастя, за кохання, за розлуку,
Дітей неслушних і невдячних внуків.
За бідність чи багатство аж надмірне,
За зраду, або навпаки, за вірність.

Приспів:
Ми не судимо сад восени, що без листя стоїть,
Ми не судимо зранену пташку, що крильце болить.
Ми не судимо річку змілілу, у засуху дня.
Не судімо і долі чужої. Лиш Бог є Суддя.

Нас Біблія навчає не судити,
Прощати, і терпіти, і любити.
У власнім оці бачити колоду,
А порошинку у чужому – згодом.

Приспів:
Чиєсь горе і щастя і долю чиюсь не судіть,
Бо не знає ніхто, що готує для нас кожна мить.
Краще втіху несімо, любов, доброту і тепло,
Щоби серце розбите чиєсь від добра ожило.