вторник, 30 ноября 2010 г.

ЗАПЛАКАНЕ СВЯТО

На циферблаті Грудня залишалися лічені години. Передсвяткова суєта заполонила все місто. Квапилися кудись зеленоокі таксі, хтось поспішав, несучи додому обскубане ялинча, на пагорбі верещала дітвора. Ще зовсім трохи і нічне небо спалахне яскравими феєрверками.А поки що мітсо освячувалось візерунчастим дивом срібних сніжинок. Вони були дарунком для кожного, хто опинився в цей час під благодатним небом. Навіть цій дивакуватій бабусі, що, завмерши, стояла біля яскравої вітрини супермаркету. Її старомодне вилиняле пальто забуло про фасон і колір, стоптані черевики набрали снігу, а з – під хустини вибивалося неслухняне посивіле пасмо волосся. Її гарячі долоні намагалися розтопити чудернацькі льодові візерунки на склі вітрини. А за нею, посеред торгового залу стояла розкішно вбрана ялинка, з розкиданими під нею блискучими пакуночками.
В різноголоссі вуличного гамору , крізь дзенькіт трамваїв, сигнали автівок, сміх перехожих раптом несміливо зазвучало тихеньке :» У лісі в лісі темному, де ходить хитрий лис...» Бабуся вмить притулила свої сухі губи до скла вітрини і на ньому залишилося вологе зворушливе сердечко. «Юрасику, Михайлику, Оленко...де ви?»
Схлипнула стиха, повільно сповзаючи донизу. Велика біла сніжинка присіла на худеньке плече, і, мабуть ось – ось стала би Ангелом. Та раптом чиясь постать нахилилася до жінки і підхопила на руки її безсиле тіло. «Ходімо..Ходімо, Ольго Василівно..все добре..Ми довго шукаємо Вас...Ходімо, рідненька..»
«Оленко, Юрасику, Оленко...» пташкою побивалося мамине серце.
У міському геріартричному пансіонаті на другому поверсі засвітилося вікно. Знов ті самі очі, тільки вже зсередини заплакано дивилися у ніч... У ніч, що яскраво палахкотіла новорічними вогнями.
А на околиці міста у розкішному будинку теж світилося вікно..Там за святковим столом з келихами в руках стрічали Новий рік Михайлик, Оленка та Юрасик... Гучні тости, сміх та передзвін кришталю заглушив оте тихе мамине :» У лісі, лісі темному...» А над світом лунала Скрипка материнського болю...
Вітер жбурляв снігом... На гілці одиноко погойдувалася забута кимось маска П»єро з золотою сльозою на лівій щоці...

понедельник, 22 ноября 2010 г.

Листочок золотий кленовий
Повис на струнах павутиння..
І зазвучала в тиші цій ранковій
Мелодія велична поклоніння.

Я серденько настрою, наче скрипку.
І присвячу Тобі, Господь, Кантату.
Хвалу складу за цілий рік прожитий,
Що був на милість і любов багатий.

За всі дієзи, бемолі й бекари.
Що Ти, Господь, у долі моїй ставив
Які тональність настрою міняли,
Але з Тобою світ завжди яскравий!

Я дякую за свіжий хліб і воду,
За вітер, дощ, за грози і тумани..
Що Твої руки гріли у негоду,
І від біди з любов»ю захищали.

В цей День Подяки Ти прийми від мене,
Хвалу сердечну, честь і поклоніння,
Життя своє, як гілочку зелену
Живити буду із Твого коріння.
Жінка – це запрошення до щастя.
Бодлер Шарль, французький поет


Є жінки – запрошення до сяйва,
До загадки, вгору, до зірок...
Є жінки, з якими слово зайве,
Все в очах, ступити варто крок...

Є жінки з душею, як метелик,
Що летять на світло і вогонь...
Є такі, що у душі хурделить,
Їх сховати б в затишку долонь.

Є жінки , що схожі на стихію –
Жанна Д”Арк, чи Саша Колонтай,
Є Красиві, аж зірки тьмяніють,
З ними і пустеля справжній рай.

Милостиві, як свята Тереза,
Доброчинні й чисті, як Естер...
Є жінки, що погляд – гостре лезо.
Вся неначе оголений нерв...

Ти ж – і Анжеліка й Магдалина,
Ти – торнадо, ти – вечірній бриз..
ТИ – Карпатське джерело неспинне,
Ти небесна кара, ти – каприз.

Я не знаю, що в житті ще вдасться,
Успіхи, кар»єра - майбуття,
Будь комусь Запрошенням до Щастя,
Серця чийогось прискор биття..

Будь комусь Запрошенням до Дива,
Стань комусь Причиною буття...
Жінка не буває не щаслива,
Шлях до Щастя іноді...в життя.