Як забракне сили мені у земній долині
І збіжить по нічній стерні гіркота полинна.
Відбринить скрипкою дощу волошкове літо,
Я печаль тихо відпущу журавлем по світу.
Я в долоні колос візьму золотий, шовковий,
У поля стежкою піду в роси світанкові.
У душі зболеній моїй виростуть враз крила,
І проллють небеса мені довгождану силу.
Я навчусь в
стиглого зерна справжнього терпіння,
Зачерпну в полі з джерела воду для коріння.
Таїну всіх благословінь прошепоче жито,
Все приймати - грози й дощі, і рости і жити.
Не журися далі лети – обрій вже жевріє...
Мені кажеш, Господи Ти: “Я прийму, зігрію.
Там у тій синій далині, є чудове місто,
Там звучать радості пісні, крилам там не тісно.”