вторник, 30 ноября 2010 г.

ЗАПЛАКАНЕ СВЯТО

На циферблаті Грудня залишалися лічені години. Передсвяткова суєта заполонила все місто. Квапилися кудись зеленоокі таксі, хтось поспішав, несучи додому обскубане ялинча, на пагорбі верещала дітвора. Ще зовсім трохи і нічне небо спалахне яскравими феєрверками.А поки що мітсо освячувалось візерунчастим дивом срібних сніжинок. Вони були дарунком для кожного, хто опинився в цей час під благодатним небом. Навіть цій дивакуватій бабусі, що, завмерши, стояла біля яскравої вітрини супермаркету. Її старомодне вилиняле пальто забуло про фасон і колір, стоптані черевики набрали снігу, а з – під хустини вибивалося неслухняне посивіле пасмо волосся. Її гарячі долоні намагалися розтопити чудернацькі льодові візерунки на склі вітрини. А за нею, посеред торгового залу стояла розкішно вбрана ялинка, з розкиданими під нею блискучими пакуночками.
В різноголоссі вуличного гамору , крізь дзенькіт трамваїв, сигнали автівок, сміх перехожих раптом несміливо зазвучало тихеньке :» У лісі в лісі темному, де ходить хитрий лис...» Бабуся вмить притулила свої сухі губи до скла вітрини і на ньому залишилося вологе зворушливе сердечко. «Юрасику, Михайлику, Оленко...де ви?»
Схлипнула стиха, повільно сповзаючи донизу. Велика біла сніжинка присіла на худеньке плече, і, мабуть ось – ось стала би Ангелом. Та раптом чиясь постать нахилилася до жінки і підхопила на руки її безсиле тіло. «Ходімо..Ходімо, Ольго Василівно..все добре..Ми довго шукаємо Вас...Ходімо, рідненька..»
«Оленко, Юрасику, Оленко...» пташкою побивалося мамине серце.
У міському геріартричному пансіонаті на другому поверсі засвітилося вікно. Знов ті самі очі, тільки вже зсередини заплакано дивилися у ніч... У ніч, що яскраво палахкотіла новорічними вогнями.
А на околиці міста у розкішному будинку теж світилося вікно..Там за святковим столом з келихами в руках стрічали Новий рік Михайлик, Оленка та Юрасик... Гучні тости, сміх та передзвін кришталю заглушив оте тихе мамине :» У лісі, лісі темному...» А над світом лунала Скрипка материнського болю...
Вітер жбурляв снігом... На гілці одиноко погойдувалася забута кимось маска П»єро з золотою сльозою на лівій щоці...

понедельник, 22 ноября 2010 г.

Листочок золотий кленовий
Повис на струнах павутиння..
І зазвучала в тиші цій ранковій
Мелодія велична поклоніння.

Я серденько настрою, наче скрипку.
І присвячу Тобі, Господь, Кантату.
Хвалу складу за цілий рік прожитий,
Що був на милість і любов багатий.

За всі дієзи, бемолі й бекари.
Що Ти, Господь, у долі моїй ставив
Які тональність настрою міняли,
Але з Тобою світ завжди яскравий!

Я дякую за свіжий хліб і воду,
За вітер, дощ, за грози і тумани..
Що Твої руки гріли у негоду,
І від біди з любов»ю захищали.

В цей День Подяки Ти прийми від мене,
Хвалу сердечну, честь і поклоніння,
Життя своє, як гілочку зелену
Живити буду із Твого коріння.
Жінка – це запрошення до щастя.
Бодлер Шарль, французький поет


Є жінки – запрошення до сяйва,
До загадки, вгору, до зірок...
Є жінки, з якими слово зайве,
Все в очах, ступити варто крок...

Є жінки з душею, як метелик,
Що летять на світло і вогонь...
Є такі, що у душі хурделить,
Їх сховати б в затишку долонь.

Є жінки , що схожі на стихію –
Жанна Д”Арк, чи Саша Колонтай,
Є Красиві, аж зірки тьмяніють,
З ними і пустеля справжній рай.

Милостиві, як свята Тереза,
Доброчинні й чисті, як Естер...
Є жінки, що погляд – гостре лезо.
Вся неначе оголений нерв...

Ти ж – і Анжеліка й Магдалина,
Ти – торнадо, ти – вечірній бриз..
ТИ – Карпатське джерело неспинне,
Ти небесна кара, ти – каприз.

Я не знаю, що в житті ще вдасться,
Успіхи, кар»єра - майбуття,
Будь комусь Запрошенням до Щастя,
Серця чийогось прискор биття..

Будь комусь Запрошенням до Дива,
Стань комусь Причиною буття...
Жінка не буває не щаслива,
Шлях до Щастя іноді...в життя.

четверг, 7 октября 2010 г.

КЛЮЧИК РАДОСТИ



По осенней аллее, листвою шурша,

Каждой веточкой тихо любуясь,

Едет девочка, медленно, чтоб не мешать,

Тем, кто вечно бежит, чуть сутулясь…



А в глазенках ее неба чистого синь,

И улыбка, как солнечный лучик,

Загляделась вослед стайка красных рябин,

Красотой этой мир озвучен...



Чем же эта наивность к себе привлекла?

И в коляске какая есть прелесть?

Просто девочка душу открытой несла,

И сердечко любовью светилось…



Пусть скрипела коляска и терли ладонь

Металических обручей дуги…

Но в глазенках девчушки светился огонь,

Были с крыльями схожие руки.



Но зато прямиком через луж синеву,

Она ехала, радуясь миру…

Словно золото, бросила Осень листву,

Чтобы мягче проехать ей было.



Эта девочка – крохотный ключик любви,

Этот живчик, прикованый к креслу…

Боже, Ты ее нежно в ладони возьми,

Чтоб вокруг равнодушье исчезло.



Столько черствости в мире, банальности, зла.

Доброте не уступят дорогу…

А девченка проехала…солнце зажгла..

Столько в мире чудес! Слава Богу!

воскресенье, 12 сентября 2010 г.

Не кажіть, що колись там розсудить Господь,
Чи спасені Ви... Не кажіть...
Бог сьогодні дав день..Ви сьогодні живі.
Тож сьогоднішнім днем дорожіть.

Хоче чути Господь покаяння слова
Ще при доброму розумі тут на землі.
Бо по той бік могили вже шансу нема,
Тут вирішуєм долю самі.

Не кажіть:» Я не вбив, я не вкрав, не спалив..»
Хіба мало без цього гріхів?
Чи за праведних кров наш Спаситель пролив?
Чи за праведних муки терпів?

Бог від нас не чекає ні жертв, ні постів,
Лиш любові...Як батько в дітей.
Він лиш хоче почути – «Я каюсь..прости...»
Далі Сам по життю поведе.

Ви вагаєтесь :»Хто зна, як правильно йти?
Кожен кличе... І повно скрізь вір..»
А Ви просто спиніться. Нікуди не йдіть.
По – дитячому Богу повіривши.

Помоліться в сльозах, хай лиш Ви і Господь
Буде в хаті в той час – все Йому розкажіть.
Ви вже майже ішли... Та вертались не раз,
Як болять нерішучі сліди...

Не баріться, а раптом не встигнете Ви...
Стільки кожного дня помирає людей...
Ще один літній день.. Ще сьогодні не Ви...
Світить сонце Господь і чекає...Прийдіть...
НАРЕЧЕНОМУ


Вона твоя, вона тепер твоя,
Хіба для іншого Бог міг її створити?
І таїну душі комусь відкрити?
Співай, радій. - вона тепер твоя.


Як загуркоче грім, впадуть дощі,
Вона веселкою печаль твою огорне,
І все, що було і гірким, і чорним
Розмиє акварелями в душі.


Люби її, жалій, вбирай квітками,
Маленькі плечі огорни теплом,
Сльозинку кожну висуши губами,
І тінь жури хай щезне над чолом.


Буди її, як сонце будить землю -
Цілунком теплим, свіжістю роси,
І щоби щастя проросло, як зерня
За її долю Господа проси.


Очам її присвячуй ти кантати,
Вплітай у коси зоряні дощі,
Навчися колискової співати,
Як вечоріти стане на душі...


А як пооблітає листя днів,
Услід фати проб"ється сивина,
Я хочу, щоб так само ти любив,
Й дзвіночком так сміялася вона!!
ПРОСІТЬ ДЛЯ СЕБЕ В БОГА ГАРНУ ОСІНЬ

Коли на міський сквер м`яко лягали лілові сутінки, Вона приходила сюди зі старою парасолькою в руках. Незалежно від погоди, монотонно бродила, задивляючись на старовинні ліхтарі. Здавалося, ця дивовижна Жінка ховається тут від самотності.
Моя цікавість одразу почала малювати в уяві Її напівпорожню квартиру, заплакане вікно і тінь великого абажура на стелі.
Літо змінила осінь, осінь змінила пізня осінь. Вечори ставали непривітними і дощовими. Суцільне рядно мряки накривало безлисті клени. Хотілося сховатися в затишок , ввімкнути телевізор і потонути у хвилях комфорту. Але я вперто приходила щоб подивитися, чи ота дивовижна Жінка з»явиться у сквері..
Вона незмінно прогулювалася спорожнілими алеями , тримаючи над собою діряву парасольку. Мокрі пасма її сивого волосся неслухняно вибивалися з –під капелюшка і прилипали до чола. Але вона не намагалася їх поправити.
Мені щораз кортіло підійти до неї і познайомитись, але між нами зводився якийсь незримий місток відчуження. Десятки разів потому я страшенно шкодувала, що так і не зробила цього кроку … В один з листопадових дощових вечорів я раптом не стріла Її одинокої постаті. Вона не приходила і наступного дня, і наступного тижня, і у всі послідуючі за ними місяці.
«Невже вона померла?» - у розпачі думала я. Цього мені сказати ніхто не міг.
З тих пір, йдучи вечірнім містом, я пильно вдивлялася в обличчя перехожих, сподіваючись зустріти Її… Але марно.
Раптом ця Жінка потребувала моєї допомоги? Раптом Їй було надто холодно в самотній квартирі? А я знехтувала можливістю.
Чому я не підійшла і не обійняла Її худенькі плечі? Не взяла Її тремтячу долоню у свою? Не розказала нарешті про Того, Хто позбавляє від одинокості, холоду і сірості?
Якою буде моя Осінь? Мимоволі з уст зірвалася щира молитва : « Прошу для себе, Боже, гарну осінь…»
І моє насторожене вухо вловило ледь чутний шепіт з поміж дощових струменів : « Зі Мною ти ніколи не будеш одинокою»

Здається, дощ давно перестав. Мокрі тіні гілля , хаотично розкидані на бруківці, налаштовували на роздуми…
ДЛЯ ЛЮДЕЙ С ОГРАНИЧЕННЫМИ ВОЗМОЖНОСТЯМИ

Здесь собраны особенные люди,
Которые чуть ярче видят мир.
Кто чувствует острее, крепче любит,
Кто мужеством шаблоны победил!

Здесь люди ограничены в движеньи,
Весь мир для многих – лишь квадрат окна…
Но теплотой сердечного горенья
Они растопят айсберги до дна.

Лишь иногда они чуть - чуть ранимей,
И беззащитней многих остальных.
Но искренни и Господом любимы,
А души так прозрачны и чисты…

И пусть со стороны чуть неуклюжи,
Но спрятаны их крылья там, в душе!
Им лишь удач попутный ветер нужен!
Да плюс еще страховка на земле!

Особенные эти люди очень!
И так нужна им наша доброта!
Они читая, видят между строчек,
И наши взгляды чувствуют всегда!

И среди них сердец нет черно – белых,
Там собраны все краски и мечты!
Десятки душ крылатых и умелых
Таят шедевры дивной красоты!
Брату на 32 річчя

На Україні знову ллють дощі,

У Чернівцях сумує Театралка,

А що у тебе, брате, на душі?

Про що сьогодні ти згадав зненацька?

Сьогодні народився ти на світ,

Хоча минуло Тридцять два вже роки,

Тоді "Покровка" розкривала цвіт,

І айстри задивлялись синьоокі...

Тепер ти там, - де сотні апельсин

Під Білим Домом у траві блискочуть

Ти так далеко, що Вітчизни дим

Твій гострий нюх полинно не лоскоче..

Ми коло хати розведем вогонь,

З духмянного, як ладан сухоцвіту,

І з наших, човниками складених, долонь

Відправимо вітання на "край світу"

А ти вдихнеш, і скотиться сльоза,

Така солодка, як колись в дитинстві...

Вітаємо тебе! Дай Бог добра!

Хай посмішка матусина присниться...
Мама –ангел.

Говорил не рожденный малыш:
“Я боюсь приходить в этот мир...
Столько здесь неприветливых, злых
Глаз колючих, усмешек чужих...

Я замерзну, я там заблужусь,
Я промокну под сильным дождем...
Ну к кому я тихонько прижмусь?
С кем оставшись, побуду вдвоем?...”

Отвечал ему тихо Господь:
“Не печалься, малыш, не грусти...
Ангел добрый, он будет с тобой
Пока будеш мужать и расти...

Будет он тебя нежить, качать,
Наклонясь, колыбельные петь.
Будет крепко к груди прижимать,
Будет крыльями бережно греть.

Первуй зуб, первый шаг видеть твой.
И ладошкой слезинки стирать.
А в болезни, склонясь над тобой,
Жар губами со лба убирать...

И корда, начиная взрослеть,
Ты дорогу отыщешь свою.
Ангел будет вослед лиш смотреть,
Повторяя молитву свою...”


- Как же Ангела имя? – Скажи...
Как его мне сердь тысяч узнать?
- Это вовсе не важно,малыш...
Мамой будешь ты Ангела звать.

среда, 5 мая 2010 г.

Женское сердце, оно как подснежник изящное,
Женское сердце в нем спрятано множество тайн.
В нем сочетается прошлое и настоящее,
Внука любимиого лепет и школьный роман.

Женское сердце, оно так чувствительно к счастью
К нежному взгляду, улыбке и просто к словам,
Только дотронешься, вздрогнет оно от участья,
Так, будто вновь возвратилось к забытым мечтам.

Женское сердце на исповедь к Богу приходит.
Искренне плачет, неся свою радость и боль.
Взгляда влюбленного с Господа долго не сводит,
Он лишь Один по достоинству ценит любовь.

Женское сердце цветы всей земли заслужило
Нежных признаний и трепетных ласковых слов.
Многим во тьме испытаний то сердце светило
На протяжении долгих нелегких веков.

Сердце такое я знаю, я даже знакома с ним
Свежего ветра весеннего сердце полно
Женщина с именем дивным …… владеет им
Мир прозябающий бережно греет оно.

Сердце прекрасное празднует свой день рождения
Впрочем у женского сердца ведь возраста нет.
Лишь к сожалению тает оно от горения
И застываапет янтарь ярко прожитых лет

Милое сердце я вся преклоняюсь пред Вами
Вами любуюсь, похожей на Вас быть хочу
Пусть еще долгие годы горит ваше яркое пламя
Ну а Господня десница его защитит на ветру.