До Бога підношу вечірню молитву,
Як сонце закотиться тихо за гори.
Як зіроньку в небі лиш трішечки видно,
Я змученим серцем здіймаюся вгору.

Душа, як бандура журливо співає.
Торкається вітер її полиновий.
І бачить мій Батько, і чує, і знає
Ту лагідну пісню мою вечорову.

Бринять зачаровано струни молитви,
І вдячна сльоза випромінює радість.
Я серце своє залишаю відкритим,
Хай Небо наповнить його благодаттю.

Вечірня молитва, вечірня подяка
Хай лине до Бога від щирого серця.
Розійдуться хмари, розсіється мряка.
І Бог на благання моє озоветься

У літнє, золотаве надвечір’я,
Впаде роса холодна на траву.
Старенька мати вийде за подвір’я,
Та й помандрує тихо в далину.

На край села, де ліг туман в долині,
І стомлена присяде на межі...
Дітей згадає – і дочку, і сина...
Тих, що живуть в далекій чужині...


І біль солодкий скотиться сльозою.
І обпече травинку полину.
Лиш вітерець незримою рукою,
Погладить замість сина сивину...

Помолиться ,задивиться на зорі...
Зітхне і усміхнеться далині...
І Божий Ангел в тиші вечоровій.
Схилившись низько, збереже її.

Мамина зажура, лагідна, як пісня
І роки не в силі обірвати струн.
Мамина молитва, огортає ніжно,
І торкає серце чистотою дум.

Легені планети жорстоко винищують...
Як жити? Чим дихати? Все задихається...
Берізку й ромашки хоча би помилуйте!
Бо що після себе ви нам залишаєте?

Задимлену землю, затоптані трави,
Лелече гніздо спорожніле, зруйноване?
Залиште нам квіти, щоб ми пам’ятали
Фіалку живу, не лише намальовану...

Джерел не засмічуйте, - з них бо ще пити нам...
Хай срібними струнами в горах співають.
Бо ми без природи – бездомні і сироти.
У космосі схожої більше немає.

Бог землю для нас сотворив особливою –
Прекрасною, чистою, світлою, ніжною...
Вона має бути, як Жінка – красивою..
Весною – квітучою. Зимами – сніжною.

Бог Музику Вітрові пише опівночі,
І струнам дощів підбирає акорди...
Бог знає по імені крихітну зірочку
На зорянім вишитім неба білборді.

Коли навесні тихо плаче берізонька.
Бог сльози її витирає солодкі...
Коли журавлята випробують крилонька,
Бог простір для них відкриває широкий.

Кому, як не нам берегти Боже твориво?
Кому, як не нам нашу землю любити?
- Помилуй й прости, нас, О Господи, молимо!
Під небом Твоїм ми ще хочемо жити..

Ми любимо землю, як лагідну неньку,
Нікому її не дозволим образити.
Притулимось серцем близенько – близенько.
Відчуємо зерня в калиновій ягоді.

Ранок в росах бринів,
Неба край рожевів,
Прокидалась земля уся
В тихім мареві трав.
І стояв Божий Син
Босоніж на камінні плит...
Весь у ранах кривавих Він
День новий зустрічав..


І дивився Пилат,
З висоти на Христа.
Що є Правда? – скажи мені
Ти – Месія, чи Цар?
І в долонях своїх
Над терновим вінком тоді
Вирок смерті – страшний сувій
Для Ісуса тримав.


І Христа повели,
Натовп дико кричав.
Роздирали бичі Його
Тіло в ранах святе.
Не було сили йти,
І лицем до землі Він впав.
І заплакало небо враз
Прохолодним дощем...

Кожна краплина лилася за мене
Що так запеклась на колючках вінка.
Приниженим був Ти, щоб став я спасенним.
Це моє ім’я Твої шепчуть уста.
Я вдячно схиляюсь, цілуючи ноги,
Сльозами змиваючи порох і кров.
Дозволь мені плакати знову і знову...
Так дякує серце Тобі за любов...

На Голгофу веде кам’яниста дорога
Тінь з хрестом на розпеченім сонцем піску
Заплітаються стомлено зранені ноги,
Краплі крові горять на терновім вінку.
На Ісуса покладено гріх всього світу
Він є важчий за хрест. Він додолу зігнув
Його тіло роздерте, і ранами вкрите
Біль розлуки з Отцем Син душею відчув...

В сльозах схиляюсь мовчки на коліна.
Губами доторкаюся Його ніг,
Христа на смерть веде моя провина,
І плечі тисне мій одвічний гріх.
Я немов той розбійник, що справа розп’ятий ,
Лиш єдине шепочу:” Я винна, не Ти...
Від людей мені прощення марно чекати..
Ти Один Милосердний, о, Боже, прости...”
Я відчула Твій погляд у зболену душу
Він безмовно шепоче: “Прощаю тобі...”
Вдячне серце до ніг Твоїх мовчки приношу...
Я віднині Твоя... Ти віднині лиш мій....
Я під хрестом Голгофським народилась,
І там душа зробила перший крок...
Для мене небо над хрестом відкрилось,
Там серце заховав в обійми Бог...

Я за собою двери затворю,
И опущусь тихонько на колени,
Открою душу Господу свою.
В благодаренье…


И сердцем вдруг почувствую тепло,
Когда Иисус с любовью прикоснётся,
И станет на душе моей светло,
Всё улыбнется…

В молитве я отраду нахожу,
В ней мой источник радости и силы,
Опять по – детски к Богу прихожу,
Помилуй…

Небо ночное звёзды роняет,
Синие сумерки тихо крадутся…
Каждый из нас сокровенно мечтает,
В детство далёкое вмиг окунуться…
Там еще лужи чисты и прозрачны,
Там еще вишнями пахнут ладошки,
Будней там нет суетливых и мрачных,
Можно уснуть под мурлыканье кошки…

Детство чумазое, милое детство.
Пахнешь смородиной и земляникой!
В сказку свою ты пусти нас погреться.
Мы так устали от спешки и криков!
Дай нам свернуться тихонько клубочком.
Дай нам забыться от дел и работы
Ты приюти нас в своём уголочке,
Стать нам ребятами очень охота!!!


В детстве нам с легкостью верится в Чудо!
В детстве обиды прощаються сразу…
Добрыми кажутся взрослые люди,
Даже простые дождинки – алмазы!!!
Детство далёкое в снах карамельных!
Редко приходишь на самом рассвете…
Слышу я голос Иисуса заветный:
« Будьте как дети…Будьте как дети…»

***

Короткі дні летять, немов стріла…
Весна рожева. а за нею літо…
Вже осені бринить тонка струна,
І знову сріблом снігу все покрито…
А ми щодня кудись все спішимо…
І тих, хто поруч рідко помічаєм.
В серцях своїх турботу несемо.
Когось обняти ніжно не встигаєм…

Сльозинку чисту в маминих очах.
І заспане личко малої доні…
Цілунок на коханого устах,
І теплу ніжність в дорогих долонях..
Ми так до цього звикли у житті.
Ми інколи цього не помічаєм…
А потім гірко плачемо тоді,
Коли самотність раптом відчуваєм!

Давайте один одного любити!
І пам»ятати теплоту очей…
Давайте один одним дорожити!
І відкривати серце до людей!
Життя земне коротке, наче постріл!
Як мить польоту зірки уночі…
Ми на землі всього лиш тільки гості!
Коханими серцями дорожіть!