Заради мене Ти прийшов на землю,
Залишив Небо і його красу,
Змінив Корону на вінок із терну,
Лише заради мене, мій Ісус!
Твоя любов настільки безумовна,
Якої у людей ніде нема,
Для Тебе моє серденько – коштовність!
Де відшукаю вдячності слова?
Якби могла змішати на палітрі
Всі фарби почуттів в моїй душі,
Позичити прозорі крила вітру,
Полинути крізь бісери дощів.
І десь далеко, поза суєтою,
На фоні неба чистого, без хмар
Писать картину вдячності душою,
Вплітаючи у неї сотні барв.
Мій Боже, але ж я всього людина,
Не досконала є хвала моя ,
Та щирим серцем, як Твоя дитина,
Віддам усе, аж до краплини я.
Що тільки зможу, щоб Тебе звеличить,
Мій розум, мій талант, мою любов,
Ти Цар і Ти зодягнений в величність,
Але приймаєш мою щирість знов.

Саше и Оле, которые познакомились
на христианской молодёжной
конференции в Санкт-Петербурге,
(он -Рига, она - Воронеж)
и создали счастливую семью.


Недаром Петр строил Петербург,
Как будто знал, что 300 лет спустя
Два сердца здесь друг друга обретут
И с той минуты вместе полетят.
Два самых романтичных чудака
За руки взявшись, начинают путь.
Они еще так молоды пока,
Но от судьбы уже не увильнуть.
Дорога жизни, как тропа в метель.
Порой ни зги не видно на версту,
А иногда, как светлый летний день
Дарует наслажденья высоту.
Вам вместе много лет еще шагать –
Грустить, смеяться и детей растить.
Пускай обильно Божья благодать
Пройдет судьбой, как золотая нить.
Сияют Неба добрые глаза,
Декабрь согласен превратиться в май,
И на двоих единая судьба
Написана Всевышнего рукой.
Смотрю с огромной нежностью на вас
И от восторга не могу молчать
Вы самые красивые сейчас,
Вы счастливы – чего еще желать?!
И если б даже старый Петербург
Не видел коронации царя,
То даже ради встречи этих двух
Петру его бы стоило создать.

Як вперше загойдалася колиска,
І очі мами посміхнулись нам
Ми вирушили з теплого дитинства,
В мандрівку довгу поперек вітрам.
Весняні квіти відлітали в літо,
А восени журився листопад,
Здається, що й життя усе прожито,
І сива заметіль накрила сад.

Як би ж то нам навчитись цінувати,
У нашому житті найменшу мить,
Назавжди якось підемо із хати,
Обірвана струна не забринить.
Життя таке коротке, наче постріл,
Лише у Бозі має воно сенс,
Ми тут дочасні, на землі ми гості,
У Вічність вітер часу нас несе.

Навчи нас, Боже, підкорятись Твоїй волі,
І мудро рахувати наші дні.
Сприймати із руки Твоєї долю,
І біль і радість довірять Тобі.