І очі мами посміхнулись нам
Ми вирушили з теплого дитинства,
В мандрівку довгу поперек вітрам.
Весняні квіти відлітали в літо,
А восени журився листопад,
Здається, що й життя усе прожито,
І сива заметіль накрила сад.
Як би ж то нам навчитись цінувати,
У нашому житті найменшу мить,
Назавжди якось підемо із хати,
Обірвана струна не забринить.
Життя таке коротке, наче постріл,
Лише у Бозі має воно сенс,
Ми тут дочасні, на землі ми гості,
У Вічність вітер часу нас несе.
Навчи нас, Боже, підкорятись Твоїй волі,
І мудро рахувати наші дні.
Сприймати із руки Твоєї долю,
І біль і радість довірять Тобі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий