Ще одна осінь...

Знов ясени старі скриплять тужливо...

Знов осінь землю вкрила падолистом.

І плаче дощ за літом, незрадливо.

Цілуючи калинове намисто...

Стоять сади  під тягарем врожаю,

У полі золота стерня  покосів.

В таку пору я сам себе питаю:

“ Чому не час моїм плодам і досі..?”

Чому горнусь лише у пишне листя?

Чому плоди не гнуть гілок додолу...?

Весняні мрії так і не збулися,

Хоча  і цвів... дощам радів і  грому.

І пив від сонця струмені цілющі,

І задивлявся у блакитне небо...

І не здавався  бурям загребущим,

Ні в чому  тут не маючи  потреби.

Та все ж стою тепер посеред саду,

Чекаючи, коли прийде Господар...

Сокиру принесе Він, чи лопату...

Зрубає вмить, чи ще на рік продовжить....

Він добрий, милостивий  і терплячий...

Він вже  не раз являв  до мене милість....

Коріння удобрив, чекав віддачі.

І сподівався на  відкриту щирість.

Прости, мій Пане, за гілки порожні...

Що знов Твої надії обманув я...

Дай часу ще... Я знаю – дні тривожні,

Вже близький холод серце моє чує...

Помилуй, Боже,  я схоплюсь корінням,

За Твою милість, як за добру землю.

Не забирай Своє благословіння,

Я вдячність у плодах Тобі поверну...

             

                              Марія Звірід

  Вересень 2007р   м. Чернівці