Муза Неба

Ну що б, здавалося, слова?

Ця жінка в душній лікарняній палаті
З вікна милувалася небом,
Вона, як та пташка, хотіла літати
Над лісом, над лугом, над степом.
Та сковані болем були її ноги
Вже більше півроку за часом,
А серце проймали журба і тривога
І навіть на Бога образа...
«Там вдома малеча – синочок і доня
Самі, не доглянуті в хаті...
Хто їх приголубить? Чи їли сьогодні?
Нас зрадив, залишивши, тато...»
Ночами, ввіткнувшись в подушку, ридала.
Не миле ні сонце, ні зорі...
Лиш інколи Слово Господнє читала –
Цілила ним зболене горе.
І тихо втирала долонею сльози,
Гортала пожовклі сторінки,
І думалось їй:» Відшумлять скоро грози...
Лиш були б здоровими дітки...»
А Бог через Слово давав їй надію,
Топилась, як крига, образа:
«Звернися до Мене, - схилюсь і зігрію..
Покличеш – прийду Я одразу...»
І вірила жінка святим обітницям,
Тулилась душею до Бога,
І Слово Його, як цілюща живиця,
Гоїли журбу і тривоги.
А якось надвечір з букетом ромашок,
З маленьким кульком карамельок
Прийшли її милі Світланка і Стасик
І радість в душі, як метелик...
Торкнулась губами малих рученяток,
До серця дітей пригорнула,
«Матусенько, рідна...» - мов сонце в палаті
Зійшло....і матуся відчула
Як сили вливаються в зболене тіло,
І кожна маленька клітина
Заради цих крихіток жити хотіла -
Маленької доні і сина.
***
Всього лиш два слова дитячих і щирих –
Бальзам життєдайний, цілющий,
Всього лиш два слова і виросли крила,
І світ посміхнувся квітучий!
Хай кажуть байдуже: » Ну що таке слово?
Це синтез лиш літер і звуків...»
Та може душі дарувати обнову,
Зміцнити опущені руки.
Даруйте слова доброти і любові,
І рідним, і друзям й знайомим...
Бо силу дає тепле сказане слово...
Допоки живем... Ще сьогодні...