Жінка задивилася у дзеркало,
Посміхнулась трішки гіркувато...
Лиш зіниці – яблуневі зернятка,
Зазвучали теплою Сонатою.
В тій Сонаті – грози, сонце, райдуги,
Сміх весняний і мінор осінній...
Серце заметіль вишневу згадує,
І світанок Щастя ніжно – синій.
За вікном вербу гойдає вітер,
І смичком виводить тихе скерцо...
Жінка до грудей притисла квіти,
І тепліше стало її серцю.
Бог схилився над її душею.
Огорнув долонями з любов»ю,
Світ зігрітий жінкою цією,
Сонце носить скрізь вона з собою.
Ви та Жінка, що приносить свято,
Ви – та Скрипка, що цілить зажуру.
Пташка Ви, що створена співати,
Серед дня і в опівнічну пору.
Дзеркало вдивляється у Жінку...
В чистий образ святості й спокою...
Витесану Богом, мов сопілку,
Що цей світ озвучує собою.
Комментариев нет:
Отправить комментарий