Муза Неба

Як забракне сили мені у земній долині

І збіжить по нічній стерні гіркота полинна.

Відбринить скрипкою дощу волошкове літо,

Я печаль тихо відпущу журавлем по світу.

Я в долоні колос візьму золотий, шовковий,

У поля стежкою піду в роси світанкові.

У душі зболеній моїй виростуть враз крила,

І проллють небеса мені довгождану силу.

Я навчусь в стиглого зерна справжнього терпіння,

Зачерпну в полі з джерела воду для коріння.

Таїну всіх благословінь прошепоче жито,

Все приймати - грози й  дощі, і рости і жити.

Не журися далі лети – обрій вже жевріє...

Мені кажеш, Господи Ти: “Я прийму, зігрію.

Там у тій синій далині, є чудове місто,

Там звучать радості пісні, крилам там не тісно.”