Муза Неба

НА В»ЇЗД ХРИСТА В ЄРУСАЛИМ

Він в»їжджав в Своє місто, сидячи на осляті,
Крізь серпанок проміння корону плело.
І роса на волоссі, немов діаманти,
Лиш зажура лягла на високе чоло.

І стелили під ноги щойно зрізане віття,
І кричали «Осанна! Осанна Царю!»
Рученята здіймали малесенькі діти,
Це Месія в»їжджав у столицю Свою.

А Він плакав, Божественне серце боліло,
Серед радісних вигуків різних октав,
І сльоза на опущених віях тремтіла,
Тільки Він лиш Один ціну вигукам знав.

Піднімалась угору дорога повільно,
Де у славі виднівсь древній Єрусалим,
Стільки років чекав він на прихід Месії,
Ось прийшов…та чомусь Він невпізнаний ним.

Не на білім коні, і не лицарських шатах,
Діадеми нема на Його голові…
У простому хітоні сидів на осляті,
Сотворитель Небес і цілої землі.


Ніс до них Своє любляче серце відкрите,
Пригорнути хотів, як та пташка пташат,
А вони не змогли ту любов зрозуміти,
Хоч хвалу стоголосо Ісусу кричать.

Тихо капали сльози над долею світу,
І за Єрусалимом Спаситель тужив.
Ще п»ять днів і пролиється Кров Заповіту,
Тими, хто Йому віття під ноги стелив.

Він це знав та не думав назад повертатись,
Крізь помпезне хваління у місто в»їжджав,
Щоб за кожного з них на хресті умирати,
Ради цього Христос Своє серце віддав!